Паршивец і Річкове Чучелко

62

Паршивец зручно влаштувався серед прибережних каменів і друкував на машинці свої мемуари. Вечоріло, над водою стелився туман. Темрява наближається не бентежила нашого героя, адже будучи одним з представників сімейства котячих вночі він бачив так само добре, як і вдень. Час від часу Паршивец відривався від свого заняття, мрійливо закривав очі і з насолодою пригадував найрадісніші моменти останніх трьохсот років життя. Він і сам не знав, навіщо взявся за мемуари, адже нащадків у нього не було, а з правилами ввічливості перебував у натягнутих відносинах, і, значить, не міг сподіватися, що його творіння хто-небудь захоче опублікувати. Але сама думка: “я пишу мемуари” наповнювала його душу усвідомленням власної значущості. Паршивец від захвату своїм новим заняттям навіть не розбив за весь день жодного вікна, не показав мова ні одному перехожому і жодного разу не заволав поганим голосом. Між тим помітно похолодало і, з жалем засунувши машинку в кущі, він вже збирався піти додому, як раптом почув дивний шум, озирнувся і побачив біля самої води незрозуміла істота з двома риб’ячими хвостами, перетинчастими, як у жаби, лапами і поросячої мордою. Паршивец від подиву розкрив рота і витріщився на незнайомця.

– Привіт! – радісно хрюкнуло істота.
– Привіт, – все ще не прийшовши до тями відгукнувся Паршивец. – Ти що, річкова русалка?
– От дурний! – засмеялось істота. – Які можуть бути русалки в такій грязюці?! Я – Річкове Чучелко! – хрюкнуло Чучелко і скривило пику (як ви вже здогадалися, наше нове знайоме і Паршивец були просто спорідненими душами).
– Здорово! А я – Паршивец! – крикнув Паршивец і від надлишку почуттів заволав: – Угу-гу! Ого-го!

Чучелко від душі расхохоталось:
– Який же ти смішний!
– І ти теж!

Тепер вони сміялися разом.

– Чого це ви так радієте? – пролунав скрипучий голос звідкись з-за кущів. – Можна подумати – друзі навіки…
– А тобі-то що? – обурився Паршивец. – Та й взагалі, ти хто такий?!
– Берегової я, – відповів той самий голос.
– Хто-хто? – одночасно перепитали Паршивец і Річкове Чучелко.
– Береговий, – повторив голос, і тут з-за кущів вийшло щось волохате, обвитое водоростями. – Бувають водяні, лісовики бувають, а я – Береговий.
– А з чого ти взяв, ніби ми друзями бути не можемо? – поцікавився Паршивец. – По-моєму, ми так схожі, що тільки один з одним дружити і зможемо.
– Ні, не зможете! Хоча, правда, схожі, дуже, що від одного, що від іншого тільки капостей і чекай! – хихикнув Береговий. – А друзями вам все одно не бути, тому що один у воді живе, а інший – на суші. А значить, пакостити разом ви не зможе.
– Ну і нехай не зможемо! – фыркнуло Водяне Чучелко. – Ми будемо без капостей дружити.
– А там дивись – і сюди хто-небудь прийде, – додав Паршивец. – І взагалі, ми не капості робимо, а розважаємося, нічого ти не розумієш, – йому раптом стало прикро, що його так низько цінують і, замість того, щоб порадіти його дару гумориста, називають пакостником.
– Гаразд, веселуни, поживемо – побачимо, – хмикнув Берегової і зник у кущах.

Тут Паршивец згадав, що вже збирався додому.

– Ну, я пішов, – зітхнув він. – Мене мама-Магда чекає. До завтра. Адже ти прийдеш завтра?
– Ну звичайно, – радісно відповів Чучелко. – Ми ж тепер друзі.

*****

Так пройшов цілий місяць. Паршивец кожен день приходив на берег і продовжував писати мемуари. Потім приплывало Чучелко, і вони разом розважалися: малювали вугіллям на каменях смішні картинки, будували замки з піску і просто розмовляли. Іноді до них приходив Берегової і розповідав різні цікаві історії. І хоча він продовжував сміятися над нашими друзями, вони дуже до нього прив’язалися.

І ось одного разу Паршивец, як завжди, пішов до річки. Дорога займала у нього зазвичай багато часу – адже ще не всі в місті звикли до його дивної зовнішності, і Паршивцу доводилося ухилятися від цікавих, які хотіли схопити його і потягти в зоопарк. Коли хто-небудь простягав до нього руки, Паршивец моментально забирався на дерево і приймався корчити пики, потім переховувався так швидко, що перехожий в подиві потирав очі і йшов далі, думаючи, що йому привиділося.

Нарешті він дістався до берега. Річкове Чучелко вже дожидалось його.

– Де ти ходиш?! Тут таке діється!!! – вигукнуло Чучелко, ледве углядівши Паршивца.
– А що сталося? – занепокоївся Паршивец: він помітив, що морда у Чучелка вся в синцях.
– Мене хотіли схопити і потягти в зоопарк!
– Ну й деньок! Мене всю дорогу намагалися зловити, добиратися довелося довше, ніж завжди, і тобі, виявляється, дісталося!
– Так, трохи не схопили, добре хоч Берегової допомагати кинувся… Вони мене відпустили, а на нього накинулися, – Чучелко всхлипнуло.
– І що ж?! – очі у Паршивца стали круглими, як блюдця.
– Потягли!
– Куди?!
– Та в зоопарк!
– Берегового – в зоопарк? Але ж ми не звірі, ми – нечисть, нас нікого не можна в зоопарк відправляти, якщо нас замкнути весь світ завалиться!
– Хіба вони розуміють?!! Люди нічого не розуміють, вони дурні, а самі думають, ніби самі розумні, все знають, все розуміють, тому і в нас не вірять. А тепер без Берегового берег обрушиться.
– Ось жах-то! – Паршивец занепокоївся не на жарт, він відразу подумав, що іншого такого зручного місця, де можна писати мемуари, він не знайде.

Річкове Чучелко зітхнуло, плюхнулось у воду, щоб трохи охолонути, потім знову вилізла на камінь.

– І що тепер робити? – гірко зітхнула вона і хрюкнуло.

Паршивец задумався. Взагалі-то він іноді ображався на Берегового і в глибині душі вважав його занудою, але ні на хвилину не засумнівався, що господаря берега потрібно рятувати. Паршивец пам’ятав, що якщо люди беруть верх над нечистю, починають творитися різні жахливі речі. І хоча він був моторошним пакостником, розгулу кошмарів не любив і навіть боявся. Несподівано його глупенькую головку відвідала блискуча ідея:

– Ми зробимо капость! – радісно вигукнув Паршивец.
– Що-що? – здивувалося Чучелко.
– Капость! – повторив Паршивец. – Адже зоопарк стоїть на березі річки, правильно?
– Так…
– Так ось… – і Паршивец розповів Чучелку свій геніальний план.

*****

В той день директор зоопарку засидівся на роботі дотемна. Йому довелося чимало поморочитися, описуючи, а потім замикаючи в клітку нове неспокійне і дуже гучне тварина. Він втомився так, що йому здалося, ніби берег річки злегка тремтить, як під час землетрусу. Директор вирішив повернутися у свій кабінет, випити чаю і тільки потім йти додому.

Він сів на диван навпроти вікна і прикрив очі. Раптом пролунав такий страшний виття, що звичний до будь-яких звуків директор зоопарку підскочив. Але виттям справа не обмежилася. Раптово згасло світло, за дверима почувся тупіт, і в кабінет увірвалося привид – у всякому разі, директор подумав саме так. Привид оскалило зуби і став повільно наближатися до своєї жертви. Воно вже простягнуло до бідоласі пазуристі лапи, і в світлі місяця можна було побачити його премерзкую пику, коли директор подолав свій страх і кинувся до вікна. Привид – за ним. Директорові не залишалося нічого іншого, крім як вистрибнути на вулицю. Привид з криком, вереском, гиканням і улюлюканням гнало його прямо до річки. Переляканий директор готовий був кинутися у воду, як раптом побачив, що по річці пливе ще один привид і голосно хрюкає. Він зупинився, як укопаний, не знаючи, що робити та куди бігти. Тут Паршивец (а за директором гнався саме він витягнув з кишені директора ключі від клітин і дав цій важливій людині такого стусана, що той спочатку плюхнувся у воду, а потім що було сил побіг до виходу із зоопарку. Паршивец ж помчав до клітці, куди заховали Берегового.

Не буду втомлювати вас довгими розповіддю про те, як ця трійця під покровом ночі добиралась до свого улюбленого місця на каменях, зауважу тільки, що всі, хто вирушив цієї ночі на риболовлю, бачили на березі в світлі місяця якісь неясні постаті, одна з яких час від часу волала, інша – рохкала, а третя – охала. І що дружина директора зоопарку не повірила жодному його слову і довго лаялася за забрудненого костюма.

*****

На наступний вечір, коли Паршивец прочитав Річкового Чучелку нову главу своїх мемуарів, до них підійшов Берегової і сказав:

– Ну гаразд, припустимо, друзями ви все-таки стали. Але крім капостей від вас точно чекати годі! – і досить зареготав.

Паршивец і Річкове Чучелко із задоволенням приєдналися до нього – адже перший раз в житті їх зовсім не лаяли за капості.

Варвара Галицька, [email protected]

Проза