Критичний вік

3

Був у мене в житті такий епізод, думаю, його можна назвати критичним. Ра-зо-ча-ро-ва-ня. Вік підійшов, мені тоді 27 стукнуло, з 18 років заміжня. У мене два дорослих сина: одному – майже 8, іншому – скоро 3. Куди не кинь око, скрізь сини і вічні сумки. Навіть чубчик, яка так і норовить закрити друге око, не вистачає сил здути. А той очей, який назавжди закритий – то писк моди. Пам’ятаєте ту моду? Була, була, то “Бабетта”, то “Дах Парижа”? Все безжально начісують вгору, а решту – божевільна чубчик. Але я – ні про моду, ні про красу і навіть не про любов. О-О-ох! І ось дика пустка охопила. Суцільні перегони.

Кругом одна. Відчуття, що у мене два сини, а ціла дивізія. А за всіх у відповіді я одна. І хода стала, ніби жираф ховає свою голову в сумку кенгуру. Відчуття вічної провини. Що мало часу, мало грошей, мало молодості, мало краси і майже немає чоловіка. У нього з усіх боків робота. Відрядження, звіти, перевірки, здачі об’єктів. І все-все-все на його плечах. Крім дружини, дітей і наших інтересів. А адже була сама-сама-сама!!! Найкрасивіша в школі, сама толстущая і довга коса, самі кошлаті і довгі вії. І при суперечці, чиї ноги краще, ці самі, тобто мої. Все було, було, було….

Нічого не придумала. І раптом гіркота у всьому організмі. Все частіше, ніби ненавмисно, чула: “А у тебе є чоловік?”

– А як же? Адже у мене 2 сина.

Ніхто жодного разу не засумнівався, не два у мене чоловіка? Це до слова. І тільки до відходу до сну, коли сини сплять. Він тут як тут вічний мисливець. Очі б його не бачили. Втомилася. Вічні сумки, вічні діти, вічне безгрошів’я і нескінченна економія, яка повинна бути ой як економна. Але знаєте, все життя в смужку. І, видно, темні кінчатися сталі. І щось всередині тихо заспівало, ніби як засірів світанок. А може, під чубчиком третє око прочинився? Чули? Після критичних ситуацій трапляється. Або просто весна з душі выпархивать стала? Одним словом, все удачі і посмішки стали збиратися в моїй скарбничці. Мабуть, розчинятися стала моя озлобленість.

І уклавши своїх діток на тиху годину, з таємною надією, що я ще нічого, та й не зовсім стара. Тут же приступаю до свого вдосконалення. Втискиваюсь в платтячку – все ще веселенького расцветочки, зшите, як кажуть, за Царя Гороха, яке, то й гляди, бризне по швах. Натягую колготи.

З ними теж ладу не могла дати. Видно, відвикла від пристойних речей. На ходу всовываюсь у майже все ще новенькі весільні туфельки, у яких підбори 15 см і вперед. Стрибаючи через сходинки, на ходу, по пам’яті фарбую губи і – на ринок!

Благо він у нас через дорогу. Прикуплю чого-небудь особливого для всіх нас. Та йому… і одразу чую його заїжджену фразу: “Та нічого, нічого… ха… ха. На п’ять хвилин у темряві за перший сорт сойдеть”. Ну його…

Голову тримав високо. Груди вперед. Животик – глибоко в себе. Не поспішаючи. Як по подіуму переставляю свої на 15 см вище ноги. Без звички ліва ніжка так і западає за праву або навпаки. Але це не головне. Уявити собі не можете, яка вона, тобто я. На всі 100. Тримаюся молодцем. Не пам’ятаю, казала, нігті яскраво горять. Я їх теж на ходу маханула лачком, поки туфлі відшукувала. Не уявляєте, де я їх знайшла. В каструлях на антресолях. Коли-то, тільки каструлі і їх кришки були найгучнішими іграшками, поки росли сини. Дзвін, дзвін, дзвін і підборами черевиків замість барабанних паличок. Був час! І мене цей минулий дзвін нині прямо збуджує. Я лечу, немає, пурхають. І навколо непомітно поглядаю, на реакцію з боку.

Ага, витріщаються, витріщаються… У всі очі і все на мої ноги. Перешіптуються, вже пальцями показують. Мовляв? звернули увагу. Видно роки не змогли пригасити мою красу! Я ні жива, ні мертва. Пройшлася, немає, прогарцевала вздовж ринку і назад, додому. Коли трохи розум став повертатися в покинуту голову. Я трохи возвернулась в земне стан і усвідомила, що не тільки розум, але і гаманець залишила вдома. Але в цю хвилину це вже було не головним. Я перебувала в новому життєвому стані, ніби як в реанімований.

Повернувшись додому з демонстрації себе, сини вже чекали. І я з ходу стала їм щастя влаштовувати. На дивані розклала дошку, оголосивши шаховий турнір.

Зручно розмістилися. Молодший, як завжди, на моїх колінах. Старший, з розумним обличчям, навпаки. І прямо з літа став вигравати. Я, видно, розхвилювалася і ручкою всі колготки тереблю. І все мій яскравий нігтик за щось чіпляється.

Тоді я на секунду свій очей з-під чубчика – зырк… Жах. Так і завмерла. В центрі, на згинах обох гомілковостопних суглобів, колготные п’яти, немов грудки стирчать. Відразу перед очима вся стрічка бачення мого променажа по ринку спливла. І тихий шепіт. І всі пальчики яскраво промайнули. Регіт охопив мене. Мені так весело стало. Від душі реготала. А мої діти так люблять свою маму що сміється. А як я люблю своїх хохочущих синів. Їх зовсім не цікавило привід мого веселощів.

Господи, та як добре! Старший виграв. Такий розумний! Молодший зовсім дорослим став! Чіпає ручоночкой мою чубчик і відкриває мій другий очей. Все голосніше регочемо. Я їх цілую і все яскравіше відчуваю щастя, гордість і радість!

Як нам добре! Які в мене незвичайні діти!

Все в нього – мого! І як ця життя прекрасне і дивовижне!!!

Людмила Фельдблит, [email protected]

Особистий досвід