Диво, створене нами

2

Минуло три роки з дня нашого весілля, перш ніж ми зрозуміли, що хочемо дитину. Звичайно, ми й раніше думали про дітей, але, обставини здавалися нам не підходять, то турбувала думка: “А чи впораємося ми?”. І ось , нарешті, сумніви в собі зникли, з’явилося розуміння того, що діти – сенс життя (правда, правда!) і пекуче бажання носити на руках, обіймати і цілувати маленького чоловічка. Я почала готуватися до вагітності.

Першим ділом я кинула курити (хоча, звичайно, потрібно було зробити це раніше), а потім пройшла повне медичне обстеження. Не тому, що відчувала якісь ознаки свого нездоров’я, а тому, що не хотілося відчути, що “щось не так” під час вагітності.

Отже, я здорова. А значить, готова до вагітності і психологічно і фізично. Пора…:)

Почалися радісні дні очікування моменту, коли підтвердиться, що я вагітна. Я вже відчувала себе вагітною, були навіть і “об’єктивні” ознаки. Розчарував тест. Але я не повірила тесту. Хоча, треба сказати, була я дуже нетерпелива і зробила його трохи раніше контрольного терміну. А потім з’явилося саме природне підтвердження того, що я не ношу дитину. Не перебільшу, якщо скажу – це був удар. І радість змінилася тривогою: “А раптом у мене не буде дітей?”. Медичне обстеження відразу здалося поверхневим. Доктор, на прийомі у якого я опинилася (Потрібно терміново щось робити!), посміхнувся, дізнавшись про термін нашого очікування. Зараз я теж можу посміхатися, згадуючи той період, а тоді… Від депресії мене рятував коханий чоловік. Він зумів пояснити, що не можна квапити події, що ми повинні бути терплячими, адже мова йде про ДИТИНУ! Не треба думати про погане, але і занадто розраховувати на те, що все станеться як тільки тобі цього захотілося, теж не варто. Треба просто чекати:).

Так почався новий етап очікування дива. Не менш радісний, ніж перший, але більш спокійний. До речі, хочу сказати, як тільки було ухвалено рішення (ну, те саме – пора) життя моя взагалі стала набагато спокійніше. З’явилося нове відчуття якоїсь особливої впевненості та свободи.

Минуло сім місяців. В один прекрасний день я прокинулася і зрозуміла, що вагітна. Але так вже було. І тоді моя інтуїція підвела мене. Тому я боялася повірити своїм почуттям і помилитися ще раз. По дорозі на роботу я купила не один, а відразу два тесту (для вірності). Зробила тест прямо на роботі. Перший тест показав, що я вагітна(все ще боялася вірити). Ще один тест – Я ВАГІТНА! Неможливо описати почуття, які переповнювали мене. Хотілося обійняти весь світ! Я потайки гладила живіт і шепотіла ласкаві слова. Ледве дочекалася кінця робочого дня, а вдома мовчки показала чоловікові паперову стрічку з двома смужками. Щастя стало ще більше. Воно подвоїлося. (Цей тест і зараз зберігається в моїй скриньці з самим-самим).

Нашим улюбленим заняттям на багато місяців стало читання вголос. Читали ми “Енциклопедію майбутніх мам” і статті з журналів, присвячені внутрішньоутробного розвитку плода. Було так радісно бачити, як усередині мене росте наш майбутній малюк! До того моменту, як ми дізналися, що я вагітна, він, виявляється, був розміром з рисове зернятко! Наша дитина росла і розвивалася кожну секунду. Фантастичний процес!

У перші місяці цей фантастичний процес майже ніяк не позначилося на моїй зовнішності, однак мені це не заважало відчувати всі “принади” раннього токсикозу. Мене нудило вранці; у громадському транспорті, переповненому людьми й запахами; після їжі і просто так ні з того ні з сього. Іноді впоратися з нападом нудоти допомагав обліпиховий сік (для мене його приготувала свекруха), і тому пляшечка з соком була зі мною завжди. Ще в моїй сумці завжди були вологі серветки і кілька поліетиленових пакетів – це на той випадок, коли і сік не рятував. Найскладнішим у той час було доїхати до роботи і з роботи. Доводилося по кілька разів за поїздку виходити з вагона метро, для того щоб віддихатися (ох, вже ці запахи ранкової електрички) і просто посидіти. Живота видно не було, а галантні кавалери у громадському транспорті мені зустрічалися рідко. Пам’ятаю, тоді здавалося, що так тепер буде завжди: яя завжди буду відчувати слабкість і нудоту. Але приблизно на шістнадцятій тижня я раптом звернула увагу, що вже три дні не відчуваю цих неприємностей! Ось так він і закінчився мій період раннього токсикозу. Пізніше протягом вагітності нудота і слабкість мучили мене, але це було дуже рідко.

На дев’ятнадцятому тижня я вперше відчула, як ворушиться наш маленький. Тільки після цих легких поштовхів я повністю усвідомила – Я ВАГІТНА! У мене – цілий світ! Я тепер не просто Я, а ДВА В ОДНОМУ! Дві людини, два життя поки ще в одному тілі. Яке ж це все-таки незвичайне, чудовий стан – вагітність!

З цього моменту ми почали трепетно і ніжніше ставитися до нашого ще не народженій дитині. Напевно, саме тоді народилася наша любов до нього. Справжня, велика і чиста, коли весь світ подарувати хочеться. Я подумала, що першим справжнім подарунком може стати музика, і купила диски з класичною музикою для малюків. Зізнаюся, раніше я ніколи не відносила себе до любителів класики. Але слухати ці касети було надзвичайно приємно. По-перше музика підібрана оптимістична; по-друге спеціальна аранжування та обробка роблять її дуже легкою для сприйняття. Слухаєш і наче в казку потрапляєш! І звичайно, величезне задоволення доставляла думка про те, що зі мною слухає музику наша дитина.

А майбутній тато дуже полюбив розмовляти з малюком. Він гладив мій живіт і розповідав про свою любов. І, здається, маленькому це дуже подобалося. Принаймні, я відчувала, як він завмирає, ніби прислухаючись.

Двадцять четверта тиждень стала відома тим, що ми з чоловіком, взявши з собою відеокамеру вперше пішли на УЗД. Поки лікар досліджувала мій живіт, роблячи для нас відповідні пояснення, чоловік знімав. Ми попросили не називати нам стать малюка, якщо не буде впевненості в прогнозі, а у відповідь почули: “Сто відсотків – у вас хлопчик!”. Взагалі, ми хочемо як мінімум двох дітей, але чомусь хотілося, щоб першою була дівчинка. Думка про це виникла і я постаралася відразу позбутися від неї, подумавши, якщо в мені живе хлопчик, то він може відчути себе недостатньо бажаним і улюбленим. Але чомусь, після цього візиту ми не стали звертатися до маленького по імені (до того моменту ми вже вирішили, як назвати сина, і доньку), а раніше говорили з ним так, ніби не знаємо дівчинка чи хлопчик. На тридцять другому тижні вагітності мені робили УЗД ще раз. І в цей раз лікар зі стовідсотковою впевненістю повідомила, що у нас буде дівчинка! Ось так і вийшло, що до дня народження малюка наша з чоловіком впевненість у тому, хто ж наша дитина, була п’ятдесят на п’ятдесят.

Як і годиться, з тридцятого тижня я отримала звільнення від роботи. Скажи мені хто-небудь роки два тому, що я так буду радіти, тому що не працюю – не повірила б. Виявилося, існує велика кількість цікавих занять, від яких робота щодня відволікала мене! Напевно, цей період (передпологовій відпустку) порівняємо з останніми шкільними канікулами, коли знаєш – попереду багато важливих невідкладних справ, а зараз – свобода! І я насолоджувалася нею.

Але і майбутніх важливих справах я, звичайно, забути не могла і постаралася якомога краще підготуватися до них. Я почала ходити в “Школу майбутніх мам”. Лише пізніше я зрозуміла, наскільки важливими були ці заняття. Мене в повному сенсі цього слова ПІДГОТУВАЛИ до народження дитини. Я дізналася, як виглядає немовля, як правильно з ним спілкуватися, про грудному вигодовуванні, про правильне харчування годуючої мами, про найбільш частих дитячих хворобах і недугах, про першої допомоги, про щеплення, про загартовування “немовлят” і ще багато корисної інформації – всього не перерахуєш. Забігаючи вперед скажу, що з допомогою записів, зроблених у “Школі” я склала докладний список покупок від аптеки до господарських товарів. Керуючись цим списком, мій чоловік без зайвих проблем і суєти, купив усе необхідне вже після народження дитини. Та не було серед цих речей нічого непотрібного. І коли я стала мамою, мені часто допомагала “шкільна” зошит.

Час очікування поступово підходила до кінця. Але заздалегідь “лягати” в пологовий будинок мені не хотілося. Як і багато майбутні мами я вважала, що набагато краще проведу час вдома. Але волею долі я опинилася в пологовому будинку вже на тридцатьседьмой тижня. Справа в тому, що результати аналізів дозволяли припустити, що мій організм не дуже добре справляється із збільшеним навантаженням. У пологовому будинку зробили аналізи ще раз і, на щастя, не підтвердили побоювання мого лікаря, але запропонували “не виписуватися”, адже до пологів залишалися лічені дні. І зараз я вже точно знаю, коли буду народжувати вдруге, обов’язково прийду в пологовий будинок заздалегідь. По-перше, у мене був час звикнути до нової обстановки. По-друге, я познайомилася з лікарями, медсестрами і “няньками” (коли народжуєш, а навколо не чужі, а хоч трохи знайомі обличчя – вже легше). А по-третє, мені не було нудно! Пологовий будинок адже не лікарня, і моїми сусідками були щасливі життєрадісні майбутні матусі. Ми збиралися разом і влаштовували справжні дівочі посиденьки з чаюванням, жартами і сміхом. Хіба таку обстановку можна назвати “невідповідною” для останніх днів вагітності? І найголовніше мені не треба було побоюватися, що сутички застануть мене “не в той час і не в тому місці”.

І ось, нарешті, настав той день, коли сталося ДИВО, яке ми так чекали! Я радісно оголосила присутнім: “Її звуть Аліна!”. А потім, лежачи з льодом на животі, я кричала в трубку мобільного телефону: “Коханий! Вітаю! Ти став ТАТОМ найкращої дівчинки на світі!!!”.

На наступний день тато тримав на руках донечку і шепотів: “Боже мій! Яке ДИВО-то створили!”

Ось так у нас з’явилася наша улюблена Аліна-Малина, Квіточка Аленький :). І почалася з цього дня у нас нове життя. Але це вже інша історія :).

малінкіна мама, [email protected]

Особистий досвід