1 липня

3

Погода була чудова, легкий вітерець тріпав волосся, сонце світило не обпалюючи. Вийшовши на станції метро “Гідропарк”, зрозуміли, що не одні ми бажали відволіктися від задушливого міста і насолодитися вихідним літнім деньком на природі. Залишивши в заставу паспорт, ми пішли на причал шукати свій човен. Дві години на воді і відчуєш всю красу рідної річки! Той час, який було потрібно, щоб всю територію обійти і побачити, можна було спостерігати з боку води, та й берег, заповнений людьми, набагато привабливішим виглядав саме з човна! Висадившись на берег з білим пісочком, першим бажанням було кинутися у воду, що ми негайно і зробили. Стоячи на теплому піску, обсыхая, спостерігали цікаву картинку – на протилежному березі люди лежали, як тюлені, можна подумати, що знаходишся на якомусь морському березі, куди не глянь – оголені людські тіла, щільно лежать в рядок, і наскільки вистачає очей. Час спливає, повернувши човен, ми самі вирушили поповнювати ряди “тюленів”, погода якраз відповідала: сонце почало припікати і без води – нікуди. Вийшло так, що лягли засмагати ми не зовсім вдало, постійно хтось норовив то наступити, причалювали човни, народ ходив навколо. Взагалі-то, це було не дивно, але сказати, що дуже приємно, не скажеш! Все-таки наважившись, зловили ми “місцеве таксі”, яке на той берег, де буквально години півтори тому були, човняр з човном коштував зовсім недорого – 1 грн., з урахуванням того, що гребти йому всього якихось п’ять хвилин! Переправившись, нарешті, спокійно зітхнули, тут люди лежали рідкісними групками і сильно не заважали один одному.

Вода ніжно обліпила мої щиколотки, крок, ще й я по плечі у воді. Нерівності грунту обіцяли достатню глибину. Рідкісні рибалки вздовж берега робили вигляд, що дуже захоплені своїм заняттям, хоча риби видно не було, не в їх відрах, не в воді. Чи це я її не бачила?! І куди я тоді дивилася?! Ніжний дотик води тягло кудись у глибину. Сонце кудись сховалося, ми почали збиратися додому. Повертатися так само, як приїхали, було нецікаво (на човні), і ми вирішили йти пішки. Точно не знаючи куди, попрямували вздовж берега, хоч друг і стверджував, що знає куди йти. Кущі, кущі, зелень, верба істотно закривала декорацію, вийшовши на майданчик з піску і води, я зрозуміла, що не готова побачити те, що відкрилося моєму можна, сказати безневинному погляду. Велика кількість чоловіків, і всі голі, я була в шоці! Мені хоч не тринадцять років, але я була збентежена побаченим. Як тільки я зрозуміла, що потрапила одягнена (а я була в купальнику!) на нудистський пляж, потупила очі в пісок. Погляд натрапив на лежать на покривалі нудистів. Мої очі злетіли в небо, дуже вже мене займало кількість хмар! Пройшовши небезпечну територію, ми вийшли на галявину, друг – мені: “Дивно, що тебе чоловіки вганяють у фарбу, мене ось оголені жінки не бентежать!” Озирнувшись на відкриту красу, я замилувалася: низькоросла верба змінилася шикарною акацією, високі стрункі ялини, густі дикі чагарники. Ось тільки милуватися всім цим довелося кілька секунд, комарі-вампіри про себе нагадали в цьому чудовому ліску, де крім дерев і кущів зустрічалися чоловіки повністю оголені, вони якось дивно себе поводили і ховалися за деревами, ніби в піжмурки грали.

Ми побігли, класно було моєму другу, на його ногах були кросівки, трохи вище – спортивні штани та футболка. Я ж зовсім не була підготовлена до кросу. За голим ніг з усією люттю юшила трава, ніколи не кошена людиною, короткі шорти були доречні тільки на пляжній території, але ніяк не в лісі. За оголені руки чіплялися гілки акації, і не тільки вони, комарі давали про себе знати, тільки зупиняєшся на пару секунд або зменшуєш темп руху, починали загрызать. Ось ми так бігли, бігли, а кінця-краю не видно лесочку, людей не видно, а природа все наступала своїми володіннями на двох заблукалих. Я почала панікувати: де ми і як скоро виберемося звідси?! Духота нестерпна, таке складалося враження, що ми потрапили в “закритий” ліс – ні вітерця тобі, і тільки рух тіла в просторі створювало невелике завихрення повітря, на яке відразу реагували комарі і мошки, створюючи живий шлейф, мчали роєм.

Пробігши в хорошому темпі кілометра три, зустріли чоловіка з дитиною, у якої дізналися, що пішохідний міст де-то вперед і наліво. Звичайно, ми звернули ліворуч, але явно не там, де треба було. Проскочивши отвір у паркані, ми вийшли на пляж, який явно належав якійсь базі відпочинку. Знайшовши затишне місце, все-таки вирішили скупатися, переодягнутися нам завадив почався дощик. А все так добре починалося! Легка пробіжка, яка потім перейшла в насильницький крос, водна процедура, яка добре затягнулася і перейшла з розряду задоволень в легке тремтіння по тілу, так як ми замерзли. Сидимо у воді по шию, там, де по коліно, не ризикуючи зайти глибше, так як далі ліс водоростей, і на мелкоте вода тепліша, чекаємо трамвая! Розуміючи, що це вже зовсім не приємна вода, ще стукати зуби не почали, але по тілу вже пройшлася попереджувальна тремтіння, вирішили виходити з води.

Дощ все посилювався, краплі боляче били по шкірі, повітря здавався крижаним у порівнянні з водою. Накинули ми покривало, на якому буквально сорок хвилин тому мирно засмагали, закутались, притулилися як два мокрих кошеня, удвох тепліше. Зігріваючи один одного теплом тіла, ми продовжували реготати над усією комічністю ситуації. Один хотів води – пити, а я хотіла купатись, ми обоє вдосталь отримали бажане, не прикладаючи особливих зусиль. Кожна фраза викликала дикий, майже істеричний сміх, живіт судомило від бурхливого виходу емоцій. Переживши черговий вибух веселощів, ми відчули всю принадність ситуації, закутавши тіла і абияк зігрівшись, зрозуміли, наскільки у мене страждає голова, вже дуже боляче дощ великими краплями бив по волоссю, а він страждав від затоплення вух і очей. Друга серія дощу негайно послідувала за першою. Простоявши, невизначений час у такій позі ми як сіамські близнюки вже не хотіли розходитися, мокре покривало огидно прилипало до тіла, затамувавши подих, я вислизнула з-під поспіхом спорудженої намети і кинулася до речей. Повністю залитий рюкзак, кульок з мокрою взуттям весь в піску, сухого одягу практично не спостерігалося. Виявивши, що все це час ми знаходилися неподалік від дитячого майданчика, де був “грибок”, під яким можна було цілком перечекати дощ, і до того ж на острові, мене вже другий раз охопила паніка! Побрели ми назад. Побачивши асфальтовану дорогу і людей, мене охопила радість здичавілого людини. Двоє хлопців мирно мили ноги в калюжі, ми наслідували їх приклад, так як йти далі босоніж зовсім не було бажання, так, і дорога не сприяла цьому. Дійшовши до першого-ліпшого кафе, кинули свої тлінні тіла на стільчики і замовили капучіно, треба було хоч якось зігрітися. Хоча, в принципі, не сильно замерзли, але злива все ще давав про себе знати, – у мене з кінчиків волосся продовжувала стікати тоненькими цівками вода. Що найцікавіше – після цієї жахливої зливи жоден з нас не захворів! І спогади залишилися дивовижними!

Катерина, [email protected]

Особистий досвід